Знаменита казка Керролла лягла в основу безлічі фільмів, картин і навіть балетів. Але небагато хто знає, що в книзі відображені способи, за допомогою яких мозок формує уявлення про реальність. Пам’ять, мова і свідомість… Задовго до того, як у нас з’явилися технології для відображення країни чудес нашого мозку, Керролл уже окреслив контури цієї країни за допомогою своїх жартівливих мисленнєвих експериментів. Кожен із нас може дізнатися щось нове про себе з «Аліси в країні чудес», але для цього треба знати, куди дивитися.
«Випий мене»
Гаразд, я з’їм його, — сказала Аліса, — і якщо він дозволить мені підрости, я зможу дотягнутися до ключа; якщо ж він зробить мене меншою, я зможу проповзти під дверима; так чи інакше я потраплю до саду, і байдуже, що станеться!
У своїй першій пригоді Аліса знаходить пляшечку з написом «Випий мене» на етикетці, яка зменшує її до 10 дюймів. Ефект від чарівного тістечка протилежний — вона стала настільки великою, що головою вперлася в стелю. Ці сцени — найпам’ятніші як у книзі, так і в наступних диснеївських екранізаціях. А ще ці сцени привернули пильну увагу науковців.
У 1995 році психіатр Джон Тодд виявив, що деякі з його пацієнтів повідомляють про подібне відчуття, «що розкривається, наче телескоп».
Розлад, відомий як «синдром Аліси в країні чудес», найчастіше трапляється в дітей.
Я чув, як діти казали, що речі здаються їм перевернутими догори дриґом, і навіть якщо їхня мама була на іншому кінці кімнати, їм здавалося, що вона поруч», — каже Ґрант Лью, невролог із Пенсильванського університету у Філадельфії, який вивчав це явище.
Щоденники Керролла показують, що він страждав на мігрень, яка здатна спричинити цей синдром. Тож деякі вважають, що під час написання книги він надихався власним досвідом. Лью вважає, що синдром може бути пов’язаний з аномальною активністю тім’яних часток мозку, які якраз і відповідають за просторове сприйняття та за відчуття відстані й перспективи.
Але, попри те що все це виглядає моторошно, усі ці ілюзії, як правило, нешкідливі.
«Більшість ілюзій безпечні, і таким чином ми просто отримуємо гарантію, що наш пацієнт не божевільний, адже інші люди теж переживають подібні речі», — каже Лью.
Сьогодні неврологи намагаються викликати подібні ілюзії у здорових людей. На їхню думку, це може пролити світло на те, як ми створюємо наше відчуття того, що відбувається тут і зараз.
Герцогиня та Чеширський Кіт
Цього разу помилки бути не могло: це була свиня, ні більше ні менше, і вона відчула, що це доволі абсурдно — продовжувати тримати її.
У Країні чудес безліч персонажів найнеймовірнішого вигляду, є там і гротескна Герцогиня зі своїм плачучим немовлям. Щойно Аліса бере його на руки, ніс дитини задирається вгору, очі зсуваються до перенісся, а потім він починає хрюкати. І перш ніж Аліса збагнула, що до чого, дитина остаточно перетворилася на свиню.
В іншому місці книги Аліса грає в крокет, використовуючи фламінго як ключку, і зустрічає усміхненого Чеширського Кота, усмішка якого залишається навіть після того, як сам кіт зникає.
У снах часто трапляються об’єкти, що перетворюються на інші об’єкти, і цей процес є не чим іншим, як сном нашого розуму, який дуже точно показаний у пригодах Аліси.
Неврологи вважають, що наведені вище явища — це спроби сплячого мозку об’єднати спогади.
Щоб зробити спогади міцнішими, мозок вибудовує зв’язки між різними подіями й створює великі історії нашого життя. Так, спогади про свиню, наприклад, можуть перетнутися зі спогадами про дитину, а потім усе це зливається в один сюрреалістичний ефект на тлі фантастичного ландшафту.
Шалтай-Болтай і Бармаглот
— Мене звати Аліса, але…
— Це доволі дурне ім’я, — нетерпляче перебив Шалтай-Болтай, — що воно означає?
— А чи повинне ім’я щось означати? — із сумнівом спитала Аліса.
— Авжеж, повинне, — сказав Шалтай-Болтай, усміхнувшись, — моє ім’я означає мою форму, а також те, що ця форма добра й гарна. А з ім’ям, як у тебе, ти можеш бути майже будь-якої форми.
У пригодах Аліси в Задзеркаллі ці дослідження тривають, зокрема там є й кілька жартівливих випадів проти природи мовлення.
Це починається в першому розділі, коли Аліса читає вірш під назвою «Бармаглот». «Варкалось. Хливкие шорьки / пырялись по наве…» — так починається цей вірш.
«Здається, це дуже гарно, — каже Аліса, закінчивши читати, — але зрозуміти це доволі важко»! І Аліса влучає просто в точку: віршик злегка лоскоче наше відчуття граматичної правильності, хоча самі слова в ньому — суцільна нісенітниця.
Неврологи, які досліджують механіку мовлення, сьогодні регулярно використовують так звані «речення Бармаглота» під час сканування мозку, щоб показати, що за обробку смислу та за обробку граматики відповідають зовсім різні ділянки мозку.
А потім Аліса знайомиться з Шалтаєм-Болтаєм, і їхня розмова досліджує природу самих слів.
Чи може фраза з двох слів, яка, за словами Шалтая-Болтая, демонструє його «гарний вигляд», бути кращою за низку якихось інших випадкових звуків?
Це дуже давнє філософське питання, що виникло ще за часів Платона. Раніше фахівці вважали, що це неможливо: адже слова цілком довільні, і в звуках не може бути жодного «вродженого» смислу. Однак сьогодні здається, що Шалтай-Болтай мав рацію.
Візьмімо слова «кікі» і «буба». Якщо людям поставити завдання пов’язати ці слова з якимись предметами, то більшість обере «кікі» для позначення гострих предметів, а «бубу» — для позначення предметів округлої форми. Цей «звуковий символізм» сьогодні є популярною галуззю досліджень, хоча його причина так до кінця й неясна. Є одна теорія, яка стверджує, що наведені вище асоціації виникають через форму, яку утворюють губи в момент вимови цих слів.
Як би там не було, це означає, що інколи ви можете з високою ймовірністю вгадувати значення іноземних слів. А ще це може впливати на прізвиська, які дають людям, щоб прізвиська, як у випадку з Шалтаєм-Болтаєм, відображали зовнішність.
Біла Королева та ментальна подорож у часі
— Це нікудишня пам’ять, вона працює тільки у зворотний бік, — зауважила Королева.
— А що ви пам’ятаєте найкраще? — наважилася спитати Аліса.
— Те, що станеться за два тижні, — недбало відповіла Королева.
Пізніше під час своєї подорожі Аліса вела тривалі бесіди з Білою Королевою. Ця Королева — найзагадковіше з творінь Керролла, вона стверджувала, що має дивний дар передбачення. А її коментарі щодо пам’яті виявилися пророчими.
«Приблизно з середини двотисячних років неврологи почали розуміти, що пам’ять насправді пов’язана не з минулим. Її призначення — допомогти нам відповідним чином діяти в майбутньому», — каже Елеанор Маґуайр з Університетського коледжу Лондона, яка часто використовує Білу Королеву, щоб проілюструвати свою ідею: «Вам слід спроєктувати себе в майбутнє, щоб визначитися з найкращим планом дій».
Один зі способів зробити це виглядає так: ми уявляємо собі майбутнє, розділяючи наші спогади, а потім монтуємо їх таким чином, щоб виник єдиний новий сценарій.
Таким чином, пам’ять і передбачення використовують одну й ту саму «ментальну подорож у часі» в одних і тих самих ділянках мозку. Маґуайр, наприклад, вивчала людей із пошкодженим гіпокампом. Таке пошкодження означає, що люди не в змозі пам’ятати своє минуле, але вона також виявила, що такі люди дуже недалекоглядні.
«Ми попросили їх уявити собі, що вони зустрінуть друга найближчими вихідними, і вони просто не змогли цього зробити», — каже вона. Приблизно те саме відбувалося, коли їх просили уявити собі майбутній візит на узбережжя: «Вони знали, що там буде пісок і море, однак перед їхнім мисленним зором картинки узбережжя просто не виникали».
Іншими словами, ці люди, на відміну від Білої Королеви, назавжди застрягли в теперішньому.
Чи можна думати про неможливі речі?
— Немає сенсу намагатися, — сказала Аліса, — Не можна повірити в неможливі речі.
— Насмілюся сказати, у тебе просто було мало практики, — сказала Королева. — Коли я була в твоєму віці, я постійно це робила, по пів години на день. А іноді, перед сніданком, я вірила одразу в шість неможливих речей.
Продовжуючи свої дослідження людської уяви, Королева вихваляє переваги роздумів про неможливе.
Ми поговорили з Елісон Ґопнік із Каліфорнійського університету, яка прочитала «Алісу», коли їй було три роки, а тепер з її допомогою намагається зрозуміти, як працює наша уява.
Вона, наприклад, виявила, що у дітей, які грають і вдають, практикуючи тим самим «віру в неможливе», згодом розвиваються чудові пізнавальні здібності.
Вони краще розуміють гіпотетичні припущення, і в них безумовно є тенденція до розвитку більш просунутої «теорії розуму», яка дає їм глибше розуміння спонукань і намірів інших людей.
«Багато з того, що вони роблять, удаючи під час гри, — це, по суті, висування гіпотези й доведення цієї гіпотези до логічного висновку. Що цікаво, Керролл теж робив щось подібне: у нього ви можете побачити ту саму здатність взяти якусь передумову й довести її до божевільного висновку», — каже вона.
Пригоди Аліси сповнені всіляких сюрреалістичних зустрічей. Тревіс Пру з Тилбурзького університету в Нідерландах досліджував спосіб, за допомогою якого сюрреалістична й абсурдистська література, на кшталт творів Керролла, впливає на нашу свідомість.
Він виявив, що якщо історії, що відбуваються в дивному, абсурдному світі, не виправдовують наших очікувань, вони тим самим роблять наш мозок гнучкішим і швидшим. У нас підвищуються творчі здібності, і ми швидше приймаємо нові ідеї.
Отже, якщо вам потрібно чимось підстьобнути свій розум, найкращим рішенням для цього може стати вечір з «Алісою».
«Я не сумніваюся, що це стимулює психічні стани, які збільшують пізнавальні здібності, і вони змушують нас створювати нові зв’язки», — каже Пру.
Елісон Ґопнік зазначає, що деякі галюциногени теж можуть допомогти вам дістатися до царства вільних асоціацій, однак читання, безумовно, безпечніший спосіб повернути час назад і поглянути на світ під іншим кутом.
Як пише Керролл: «Останнім часом сталося стільки дивних речей, що Аліса почала думати, що дуже небагато речей були справді неможливими».
Його читачі, звісно, з цим погодяться
Джерело: izbrannoe.com за матеріалами: www.factroom.ru
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook:
